45762
В 1910 році з східного боку міста Жмеринки була велика ділянка землі, яка належала землевласнику графу Гейдену. На цій великій площі були городи та садки.
В тому ж році староста міста Жмеринки Добровольський звернувся до графа Гейдена з проханням виділити на околиці міста ділянку землі для будівництва школи.
За рішенням Міської думи на цій площі було заплановано будівництво школи, яке розпочалось в тому ж 1910 році. Вулиця, в районі якої велося будівництво, називалась Олександрівська. Будівництвом школи керував сам міський голова. Як свідчать матеріали Вінницького обласного архіву (фонд № 281, одиниця сховища №38, листи 1-38) 27 вересня 1912 року в будинку графа Гейдена міська управа провела засідання Училищної комісії. Наслідкам цього засідання став документ прийнятий 28 вересня 1912 р., в якому йдеться про завершення будівництва приміщення школи.
В тому ж 1912 році в ньому було відкрито Вище початкове училище для хлопчиків. В ньому навчалися в основному діти селян і міщан, тобто вихідці із бідного і середнього станів. Навчання в училищі було платним. Потрібно було платити за навчання 20 рублів в рік, а для бажаючих вивчити іноземні мови (німецьку та французьку), вивчення яких було необов’язковим, доплачували по 10 рублів за кожну мову, тобто всього 40 рублів на рік. Для того часу це були великі гроші.
У школі панувала схоластика і паличний режим, але й таких умова учителі несли в народні маси освіту, сіяли «розумне, дорбе, вічне». Урок в школі тривав 45 хвилин і називався академічним часом. Існувала 5 бальна система оцінювання як за успішність, так і за поведінку. Для переведення в наступний клас були екзамени по всіх без виключення предметах.
В початковий період роботи училища в ньому працювало лише 8 учителів. Серед них перший директор закладу Ліпніцький Іван Володимирович. Це була високо ерудована та інтелігентна людина, яка своєю професійною працею залишила про себе найкращі спогади у багатьох поколінь учнів рідної школи. Саме з ініціативи Іван Володимировича та за його безпосередньої участі в 1914 році було посаджено на пустирі біля школи фруктовий сад. В школі були священик та законовчитель. Викладачем німецької та французької мов працювала німецька баронеса, а фізкультуру викладав колишній офіцер царської армії.
В 1914 році ця школа була вище початковим платним училищем і нараховувалось 167 учнів. В кожному класі навчалось біля 40 учнів. До 1916 року в училищі навчались лише хлопчики, а з того часу почали приймати й дівчаток. Тоді ж в училищі стали працювати учителі-жінки.
З 1915 року, після початку Першої Світової війни, школа була зайнята військовими частинами, бо Подільська губернія була в той час прифронтовою зоною. З цієї причини класи училища були розкидані в інші школи міста другою зміною. Лише в 1916 році школа повернулась у власне приміщення.
Після революції 1917 року школа була названа загальнообов’язковою трудовою школою з українською мовою навчання (до революції вивчення дисциплін проводилось виключно російською мовою, хоч в школі переважна більшість дітей були українцями).
За роки революції і громадянської війни влада в Жмеринці з 1917 року по 1920 рік змінювалась 13 разів. Жодна з цих багатьох влад на школи не звертала ніякої уваги і засоби для утримання шкіл, як правило, не виділялись. Школи функціонували внаслідок патріотизму та ентузіазму учителів. Незважаючи на численні труднощі в ті складні роки школи не припиняли своєї роботи.
В 1921 році 3 трудова 7 річна школа навчала 180 учнів, яких вчили 13 учителів.
Після громадянської війни та іноземної інтервенції школи, крім матеріальних, відчували значні кадрові труднощі. Як свідчать архівні документи, підписані завідуючим відділом управління освіти Качаровським Олександром Петровичем в 1922 році лише 28% учителів мали спеціальну педагогічну підготовку.
Руками учнів у 1926 році був посаджений шкільний парк і фруктовий сад. В 1937 році школа урочисто відзначила перший випуск. Під час Великої Вітчизняної війни школа працювала, але достовірна інформація про ці часи майже відсутня. В роки Великої Вітчизняної війни вчителі й учні школи писали немеркнучі сторінки подвигів в історії нашої країни. Як тільки була звільнена Жмеринка, місто ще лежало в страшенних руїнах, фашисти шалено її бомбардували, мешканці міста на ніч шли в ближні села, вранці поверталися і знову бралися за відбудову, хоч неодноразово заставали загиблих тих, які залишалися в місті ночувати.
Тоді і почалася відбудова нашої середньої школи, - згадує вчителька пенсіонерка Сосюк Ганна Несторівна.
В післявоєнні роки закінчили школу 474 учнів, з них 10 із срібними медалями . Багато випускників закінчили вищі учбові заклади і стали висококваліфікованими фахівцями. Все шкільне майно було зруйноване, обломки парт, столів були звалені на купу на подвір’ї школи. В приміщенні повибиті всі вікна і двері, зруйновані опалюючі печі.
Поверталися до школи вчителі, які відбудовували все. В таких непроглядних умовах почалося навчання.
Печі опалювалися вугіллям, яке ми своїми силами завозили з вугільного складу в шкільний сарай. Щоденно після закінчення кожна з нас до своєї печі заносили вугілля і дрова (які ми теж були самі нарізати і нарубати), а в 4 год. ранку запалювали печі, щоб до початку навчання печі нагрілися, а кожної суботи потрібно було ці печі підбілити.
В куточку залу стояв бачок з водою, яку відрами носили з вул. В.Трудової не тільки для пиття, а також для миття підлоги. Огорожі біля школи не було, діти ходили через яблуневий сад чи через парк, шкільне подвір’я, приносячи цілі купи болота. Хоч як вони намагалися почистити взуття від болота, заносили його в приміщення дуже багато. Після навчання нам приходилось нелегко, щоб довести класні кімнати в належний стан. Підняти три ряди парт, які були в болоті. А інвентаря ніякого не було, все ми повинні були приносити своє: відра, віники, ганчірки.
Згодом було виділено окремо стовпника (опалювача), ним був Бригідер, а ми допомагали йому носити вугілля до печі.
Роботою техпрацівників керував завгосп Голіворонський Григорій Васильович. Це була дуже доброзичлива та чуйна людина. В будь-яку годину його можна було застати в школі з молоточком в руках і гвіздками в кишені. Він завжди приходив на допомогу до учителя чи техпрацівника. А згодом було прийнято столяра Колітова. Йому виділили маленьку кімнату під столярню, в якій він ремонтував шкільне майно. Дочка столяра, Політова Лідія, теж працювала у цій школі технічкою (вона досі проживає в місті Жмеринці).
Зі спогадів учительки Сосюк Ганни Несторівни.
Я прийшла в школу № 15 в 1948, коли директором був Гуменюк М.Д., з яким я працювала до війни в СШ № 16.
Всю цю картину, яку змалювала Віра Петрівна, я застала, і при мені вона змінювалася на краще.
Школа працювала в дві зміни: зранку старші класи, з обіду 1-4 класи. В класах було по 45-48 учнів (при нормі 40-42 учні). Крім того, що класи були переповнені, там були діти різного віку. (8-10-12 років), освітлення в класах було дуже погане, горіло лише по одній лампочці на класну кімнату. Підручників було обмаль, зошити зшивали з клаптиків паперу. Писали діти ручкою і пером «86». На партах лежали чорнильнички. За ініціативою батьків класу купували тумбочки і діти туди складали своє допоміжне приладдя портфелів на той час не було. Діти носили книги у торбинці, яку мати могла пошити, або у кошичку.
Програма на той час була складна, особливо в 4 класі. Учні вчили арифметику, українську мову, російську мову, природознавство, історію, географію. Був період, коли в 4-му класі здавали екзамен з усіх цих предметів. Перші роки не було ніяких наочних посібників, навіть географічну карту важко було знайти для уроку. Згодом школа поповнилась дуже хорошим наочним приладдям: «арифметичні ящики», «швецькі рахівниці», цікаві таблиці з історії (особливо війна 1812 року), географії, фізики, хімії, природознавства, української та російської мов, портретами письменників. Успішність в класах була висока. Працювали предметні кабінети. Кожний учитель намагався відстаючих учнів звести до мінімуму. Адже тоді допускалося другорічництво, а кожний вчитель, не рахуючись з часом та здоров’ям, працював додатково після уроків і до початку навчання. По закінченню відпуски вчителі зразу приступали до роботи з учням. Весь серпень місяць ми повністю працювали, не розраховуючи на батьківську допомогу. Діти були з-за Заріччя, Петрівки, Сідаво, Леляків. Так учительський колектив був дружний, працювали злагоджено. В 1961 році всі школи міста перешли в підпорядкування районного відділу освіти. В 1962 році широко було відзначено колективом і громадськістю міста 50-річчя школи. Був зібраний багатий матеріал від часу заснування закладу. Було багато подарунків: піаніно, духовий оркестр, картини. Школа отримала багато підручників від класних колективів і колишніх учнів. Виступали колишні учні зі спогадами.
Серед великого колективу учнів молодших класів проводилась цікава робота з піонерами та жовтенятами. Після виходу директора Гуменюка М.Д. на пенсію директором була Романова Євдокія Опанасівна, котра приділяла велику увагу роботі шкільного батьківського комітету, головою якого довгий час був Височанський Михайло, секретарем – Страшук Маргарита.
Ці люди добивалися допомоги, від керівників міста, для малозабезпечених дітей, яких в наші школі було не мало.
Після Романової в школу прийшов новий директор - Мироненко Михайло Пилипович. Життя завирувало. Відразу відчулася рука великого господаря: перебудова і добудова, покращали умови праці. Все це вимагало великої енергії і наполегливості. Побудували гуртожиток для дітей віддалених сіл. Завідуючою була Мироненко Марія Феодосіївна. Вона була гордістю не тільки колективу, а й району та області.
Ось в такий час роботи школи мене, Сосюк Ганну Несторівну і Вансович Людмилу Антонівну, колектив провів на залужений відпочинок.
В 1964 році рішенням виконкому Вінницької обласної Ради депутатів трудящих у зв’язку із 100-річчям з дня народження М.М. Коцюбинського Жмеринській середній школі № 3 присвоєно ім’я М. Коцюбинського. (Вінницький обласний архів, фонд № Р – 2700, опис № 14, одиниця сховища 157, листок 319).
Історія школи з 1963 року
Новий директор школи Романова-Базбей Євдокія Опанасівна (1963-1970), очоливши педагогічний колектив, дбала не лише про високий рівень знань учнів, а й про створення нормальних умов для навчання школярів. Завдяки її ініціативі, у школі було замінено пічне опалення на водяне. У класах стало тепло і затишно.
Діти охоче йшли до школи № 3. Заняття вже проводились у дві зміни, так як не вистачало класних кімнат. Виникла гостра необхідність добудови школи, і здійснив її новий директор, добрий господарник Миро ненко Михайло Пилипович (1970-1981 рр.). Педагогічний колектив охоче підтримав директора. Творчий запал охопив усіх: і школярів, і батьків, і учителів. Педагоги не цурались найбруднішої роботи, працювали понаднормово самі і заохочували до цього всіх бажаючих. І ось до 1 вересня 1972 року нове приміщення з 6-ма класними кімнатами, їдальнею були готові. Одночасно споруджувався гуртожиток для учнів, які добиралися до школи з віддалених сіл. Діти, які проживали тут, були оточені піклуванням і турботою, більшість з них зразково навчалася. Школа прикрасилась і зовні. На подвір’ї був посаджений скверик із плакучих ів, зроблений фоном. Тут були Дошки пошани, проводились урочисті лінійки. Мироненко М.П. виношував задум побудувати для школярів спортзал, бо не було. Розробив документацію, але здійснити задум не встиг, тому що через хворобу змушений був піти на пенсію.
Реалізував його задум новий директор Ніколайчук Яків Семенович (1981-1998 рр.). Під його керівництвом педагогічний, батьківський, учнівський колективи добудували новий корпус, де розмістилося 9 класних кімнат з підсобкам, туалетами, гарний спортзал. У першими на будові знову були учителі, які заохочували батьків і учнів до будівельних робіт. У цей час у центрі уваги педколективу було не лише підвищення якості виховної роботи, а й – якості знань учнів. Школа у цей час займала кілька років попід ряд перші місця по кількості призерів міських предметних олімпіад, завойовувала призові місця на спортивних змаганнях.
З 1996 року в школі на професійному рівні почала діяти психологічна служба, яку забезпечувала практичний психолог Єднах Оксана Григорівна. Шляхом психодіагностики, психопрофілактики, психолог-педагогічної корекції, консультування вона систематично надає психологічну допомогу учням, учителям, батькам у вирішенні питань навчання та виховання дітей, готуючи їх до життя в дусі взаєморозуміння, миру та злагоди із собою та з навколишнім світом. У 2002 році школа відзначила своє 90-річчя, але педколектив – у розквіті творчих сил і задумів. У цьому закладі гармонійно поєднались досвід і багаті знання старшого покоління, запал і енергія молодих. Мудро керував з 1998 по 2013рр. навчально-виховним процесом досвідчений директор, учитель-методист Шевченко Леонід Ілліч. З 2013 р. на чолі школи - гарна, чарівна жінка Білан Тамара. У загальноосвітній школі № 3 зараз працюють 71 майстрів педагогічної справи.
Педагогічний колектив загальноосвітньої школи № 3 зустрічає свій ювілей у розквіті творчих сил. Учителі сіють у дитячих головах і душах розумне, добре, вічне. Навчають не тільки читати й писати, а й відрізняти добро від зла, застерігають від помилок і дають мудру пораду, плекають все найкраще, чим обдарувала природа людину.
Світ змінюється, та професія вчителя залишається однією з найголовніших. Так було і так буде, доки існуватиме людство.
