Калитянський ліцей

Перша школа в селі з'явилася на початку XIX ст. Була вона церковнопарафіяльною, містилася у хаті псаломщика, що стояла на місці сучасного урочища Попівка. Земська реформа 1864 р. передбачала запровадження місцевого самоврядування. Калитянський поміщик М.М. Александрович очолював комісію з проведення цієї реформи, і за його пропозицією Калита відійшла до Семиполківської волості Остерського повіту. 1870 р. в Калиті було засноване земське однокласне училище. Усією громадою збирали гроші для спорудження будинку училища. 14 грудня перші 48 дітей почали навчання в одноповерховій будівлі із солом'яною покрівлею і невеликими вікнами. З меблів було лише найнеобхідніше: дерев'яні столи, довгі лави, дошка і вчительський стіл. Першою вчителькою була В. Є. Тросницька. Вона одержувала заробітну платню від земства: 16 крб на рік та ще два карбованці від батьків учнів. Ані городу, ані господи не мала. Продуктами її забезпечували жителі села по черзі. За цим стежив попечитель, якого обирали батьки. Учителів у школі було троє: священик, читав Закон Божий; дяк, навчав церковного співу, і вчителька, викладала грамоту, арифметику, малювання й географію. У 1879 р. в школі було вже 96 учнів, мабуть, повірили калитяни у важливість освіти. 1895 р. в Калиті налічувалося 1554 жителів, в училищі навчалося 118 дітей, зокрема й 10 дівчаток. У документах згадується прізвище вчителя П. Пархоменка. Навчали російською мовою. Після подій 1917 р. двокласне земське початкове народне училище припинило своє існування. Але майже одразу після встановлення радянської влади у Калиті відкривають чотирирічну школу, розташовану в тому самому приміщенні. Працювали завідувач і п'ять учителів. У 1932 р. чотирирічна школа була реорганізована в семирічну. У класах сиділи діти різного віку. Приміщення, збудоване 1870 р., почало потроху руйнуватися й було замалим для семирічної школи. За розпорядженням влади навчання перенесли в хату заможного селянина В. Дяченка, розкуркуленого як володаря круподерки. 1933 р. при школі відкрили інтернат. До нього зараховували дітей-сиріт і дітей з бідних сімей. Після уроків їх годували галушками, «кандьором», пшоняною кашею. 1936 р. у Калиті сталася знаменна подія - збудували нову школу. Це була довга двоповерхова дерев'яна будівля, обмазана глиною і вкрита залізом. 1941 р. Калитянську школу закінчили 18 хлопців і 6 дівчат. Це був перший випуск середньої школи (десятирічки). Випускники були не тільки з Калити, а й з навколишніх сіл Опанасова, Сокирин, Омелянів. Два випускники 1941 р. під час Другої світової війни стали Героями Радянського Союзу: Л.П. Паламарчук з Омелянова та І.С. Самодієв із Калити. 11 захисників Вітчизни не повернулося із фронту. У вересні 1943 р., відступаючи, німці спалили нову школу. Але вже навесні 1944 р. освітній заклад почав працювати у старому дореволюційному приміщенні. У школі вчилося близько 300 дітей різного віку, працювало 9 учителів. 1971 р. на околиці Калити почали споруджувати Калитянський свиновідгодівельний комплекс. Одночасно будували й селище міського типу для робітників підприємства. Центр села перемістився, і в новому центрі звели велику школу, до якої завезли й обладнання. Кількість учнів і вчителів стрімко зростала. І незабаром школу, що була розрахована на 580 учнів, відвідувало понад 1100 дітей. Мусили перейти на двозмінне навчання. Водночас почали зводити нове шкільне приміщення неподалік від старого. Велику допомогу надав радгосп-комбінат «Калитянський», власне завдяки йому й збудовано новий корпус початкової школи, в якому відкрили два музеї, шкільний телецентр, бібліотеку із фондом понад 50 тис. книжок. Старшокласники обладнали стрілецький тир. За досвідом у школу їхали з багатьох куточків країни. У школі працювали спортивні секції, творчі колективи: хор хлопчиків, хор учителів, танцювальний ансамбль, вокально-інструментальні групи, самодіяльний театр.

Повернімося у той далекий 1972 рік. У тихому, затишному куточку, поблизу будинку культури піднеслася ти над землею. І потекли дзвінким, веселим потоком до тебе вони, твої перші учні. Ті, хто як бджоли на мед, летіли до тебе, бо кликав їх той малиновий дзвін... Уже через декілька років про тебе, школо, знали всі. Знали і тут, у рідному, чарівному, зеленому, такому славному селищі, і далеко за його межами. Твої випускники – то кращі люди нашої величезної Батьківщини. Пройшли роки, десятиліття... А ти, школо, така ж рідна і близька, така ж бажана, бо ти – альма-мати, ти – дороговказ, ти – маяк!.. Сьогодні твої коридори ніби ширші, а класи – світліші. Та так воно дійсно і є, бо тут все по-новому: і інтер’єр, і дух новітніх технологій, і комп’ютерний клас, і величезна бібліотека з читальним залом, і кабінети психолога, соціального педагога, логопеда, і методичний кабінет, і два спортзали, і світла, велика актова зала, затишна їдальня…Одне тільки тут залишилося таким, як і багато років тому: великий, дружний, працьовитий і творчо мислячий колектив учителів, батьків і учнів. Це – сім’я, у якої і радощі, і невдачі – навпіл. Це колектив-шукач, який прагне до всього нового, прогресивного. Це уроки й свята, це олімпіади й конкурси, це вечори й екскурсії, це мандрівки, це зустрічі з ветеранами війни і праці... Першій дзвінок і останній – ось велика радість, що об’єднує учнів, учителів, батьків. Кожного року, у день зустрічі з випускниками, злітаються до тебе, рідна школо, твої пташенята, що в різні роки випурхнули з твого гніздечка і полетіли у світи далекі, незвідані, незнані. Приходять, щоб вклонитися тобі і дорогим учителям. А у них... знову та ж доріжка в клас, щоб дарувати своїм вихованцям те розумне, вічне, незгасиме полум’я любові до навчання, до рідної землі, до її найпрекрасніших людей, до життя, до славної історії України-неньки, до батька-матері, бо без неї, цієї любові, не буде справжньої людини, не усміхатиметься з голубих небес сонце, не співатиме під важким колосом нива, не лунатиме наша задушевна українська пісня... Отож, рідно школо, нехай тече голубим безмежжям щастя твоїх вихованців, хай врожайною буде твоя педагогічна нива, хай високо в небі, обнявшись із сонцем, пливе веселкою доля твоєї великої, дружної сім’ї.