Генріх Антон де Барі (\(1831\) - \(1888\)) — німецький ботанік і мікробіолог, один із засновників мікології. Учений дослідив життєві цикли багатьох виді грибів, відкрив запліднення у грибів, створив першу філогенетичну класифікацію грибів. Увів у науку в \(1879\) році поняття «симбіоз» і «мутуалізм» (на прикладі лишайників). Генріх Антон де Барі вказував, що «серед багатьох чинників взаємовпливи організмів різних видів мають особливе значення».
Симбіоз — явище закономірного співжиття організмів різних систематичних груп. Це особлива стратегія адаптацій живого до середовища існування, що досягається через об'єднання різних організмів для поліпшення живлення, дихання, розмноження, поширення, оселення, побудови гнізд чи схованок, захисту від ворогів тощо
У сучасній екології поняття симбіозу поглиблюється і розширюється. Симбіотичними можуть бути відносини неклітинних форм життя з клітинними організмами, неспроріднених клітин у межах організму, між організмами одного виду, між організмами різних видів у межах екосистеми тощо. Сибіотичні взаємність і кооперація настільки поширені в живій природі, що розглядаються як один із законів життя. Через те в екології симбіоз вивчають не лише в екологічному аспекті, а й у біохімічному, популяційному, еволюційному тощо.
Прояви симбіозу можна відшукати на всіх рівнях життя, в усіх групах організмів. Так, під час утворення бактеріоризи у бульбочках бобових з'являється червоний ферумовмісний білок — леггемоглобін. Молекули цього глікопротеїну складаються з гему, що синтезується бактеріями, та глобіну, утвореного клітинами рослини. Класичним прикладом симбіозу на організмовому рівні є лишайники. Прояви симбіозу на біогеоценозному рівні пов'язують з екосистемами коралових рифів, які можуть існувати лише завдяки взаємовигідному співіснуванню коралових поліпів з одноклітинними водоростями — зооксантелами. Основою екосистем чорних курців також є симбіотичні відносини вестиментифер із хемотрофними бактеріями.
Адаптивна цінність симбіозу визначається тим, що співіснування біосистем підвищує загальну адаптованість до середовища існування завдяки використанню оособливостей, що вже існували до цього. Окремий організм не володіє комплексом найкращих адаптацій до всіх екологічних чинників. Наприклад, квіткові рослини завдяки фотосинтезу забезпечують ефективне автотрофне живлення, але не здатні до локомоції, тому не можуть поширювати насіння на великі відстані.
Симбіоз розглядають як багатокомпонентну систему, в якій є один домінантний симбіон і декілька асоціативних. Наприклад, лишайники окррім гриба та одноклітинних зелених водоростей містять ще ціанобактерії, які здійснюють азотофіксацію.
Розвиваються уявлення й про те, що симбіоз є надорганізмовою системою, в якій можуть відбуватися переходи від однієї форми симбіозу до іншої. Наприклад, бульбочкові бактерії з мутуалістичних можуть перетворюватися на паразитичні. У деяких випадках організми, що традиційно належать до коменсалів, можуть стати патогенними. Прикладом є кишкова паличка, яка живе в кишечнуку людини як коменсал, але за певних умов стає паразитом.
Симбіоз сприяє збільшенню біорізноманіття, оскільки внаслідок тісного взаємозв'язку може формуватися новий організм з новими властивостями (наприклад, ліхенізовані гриби). Інколи, завдяки симбіотичним відносинам життя організмів стає можвивим в умовах, що є непридатними для самостійного існування (наприклад, вестиментифери).
Симбіоз у сучасному розумінні є не лише способом організації взаємовідносин, а й стратегією кооперативної адаптації неспоріднених біосистем у стабільну симбіотичну систему з наявними стійкими обов'язковими зв'язками.
Джерела:
Біологія і екологія (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. закл. заг. серед. освіти / В.І. Соболь. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2019. с. 46 - 47.