Теорія:

Найпоширенішими є сполуки феруму зі ступенями окиснення \(+2\) і \(+3\).

Широко відомий змішаний оксид Fe3O4, або Fe2O3FeO.

При згорянні заліза в атмосфері кисню і на повітрі, в основному утворюється змішаний оксид феруму Fe3O4, тому оксиди феруму(\(II\)) і феруму(\(III\)) отримують непрямим шляхом при розкладанні відповідних гідроксидів або солей феруму.
 
Солі феруму(\(II\)) отримують при взаємодії заліза з кислотами (хлоридної і сульфатної):
 
Fe+2HCl=FeCl2+H2.

Солі феруму(\(III\)) отримують при спалюванні заліза у хлорі і при взаємодії заліза з концентрованими розчинами сульфатної та нітратної кислотами при нагріванні:
 
2Fe+3Cl2t°2FeCl3.

Оксид і гідроксид феруму(\(III\)) мають амфотерні властивості, взаємодіючи як з кислотами, так і з лугами:
 
Fe2O3+3H2SO4Fe2(SO4)3+3H2O;
 
Fe2O3+2NaOHt°2NaFeO2+H2O;
 
Fe(OH)3+3HNO3Fe(NO3)3+3H2O;
 
Fe(OH)3+NaOHt°Na[Fe(OH)4].
Зі збільшенням ступеня окислення основні властивості заліза слабшають, а кислотні — посилюються.
Якісною реакцією на йони феруму зі ступенем окиснення \(+2\) і \(+3\) є їх взаємодія з йонами OH.
 
При цьому відповідно утворюються гідроксиди феруму(\(II\)) і феруму(\(III\)):
 
Fe(OH)2 — білий пластинчастий осад, який зеленіє на повітрі;
 
Fe(OH)3 — осад бурого кольору.