Вигук — це особлива частина мови, яка виражає почуття, емоції, волевиявлення людини, не називаючи їх і служить засобом виразності в художній літературі:
Ой люлі, люлі, моя дитино, вдень і вночі (Т. Шевченко).
Ой люлі, люлі, моя дитино, вдень і вночі (Т. Шевченко).
Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони відрізняються від повнозначних слів тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій (поєднувати інші слова, надавати їм інших смислових відтінків тощо).
Морфологічні ознаки вигуків
Вигук — незмінюване слово.
Синтаксична роль вигуків
- Вигуки не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набуває конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке замінює.
Приклад:
Протягли своє "ку-ку-рі-ку" горлаті півні — в ролі додатка.
А собака отой гав та гав!.. — у ролі присудка.
- Інколи вигуки можуть навіть заміняти собою цілі речення.
Приклад:
— Ох і Ох!.. Боже мій!
- Крім того, вигуки можуть бути вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками.
Приклад:
Вибачте, котра година?
Приклад:
Ой, що тут вібувається?
- Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова.
Приклад:
"Кап-кап", — почулося за вікном.