Спрямованість ембріонального розвитку та появу різних клітин із однорідних
вихідних визначають різні чинники. Це:
  • цитоплазматичний розподіл жовткових включень;
  • надслабке ультрафіолетове випромінювання;
  • міжклітинна комунікація;
  • міграції клітин;
  • взаємодія частин зародка.
Ембріональна індукція — явище взаємодії між частинами зародка, завдяки чому одна із них визначає напрям розвитку сусідньої.
Ембріональна індукція сприяє збільшенню різноманітності клітин і здійснюється за безпосереднього контакту клітин між собою.
 
Дослідження взаємодій між клітинами під час ембріогенезу започатковані німецьким зоологом В. Ру (\(1850\) — \(1924\)). Вагомий внесок у розвиток уявлень про це явище зробили Д. Гердон, Ч. Чайлд, Х. Тидеман та інші вчені. За відкриття організуючих ефектів у ембріональному розвитку німецький ембріолог Г. Шпеман (\(1869\) — \(1941\)) отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини (\(1935\)). Пізніше було встановлено, що ці взаємовпливи здійснюються за участі спеціальних білкових речовин-індукторів. Експериментально було доведено, що білки-індуктори є вже у незаплідненому яйці, але перебувають у неактивному стані через наявність інгібіторів. Під час ембріогенезу змінюється йонний склад цитоплазми й позаклітинного середовища, що приводить до виходу інгібіторів із клітини і розблокування індукторів. Як наслідок індуктори входять в ядро й активують відповідні гени, що сприяє диференціації клітин, гісто- й органогенезу.
Взаємодія частин зародка, що розвивається, забезпечує спрямованість розвитку.
Джерела:
Біологія і екологія (рівень стандарту): підруч. для 10 кл. закл. заг. серед. освіти / В. І. Соболь. – Кам’янець-Подільський : Абетка, 2018. с. 261-262.